“Історичні витоки української державності: від Київської Русі до боротьби за незалежність”

Перші згадки про Україну як самостійну державу, хоча й не завжди у тому розумінні, яке ми маємо сьогодні, починаються ще з часів Київської Русі та продовжуються через століття формування національної ідентичності. Питання української державності є складним і багатовимірним, оскільки історичні джерела, архіви, праці істориків та старовинні карти дають багатошарові відомості про цей процес.

Київська Русь — Перший крок до державності

З початком IX століття з’являється перший протодержавний утвір, який пізніше буде асоціюватися з територіями сучасної України — Київська Русь. Ця ранньосередньовічна держава, заснована варязькими князями на чолі з князем Олегом у 882 році, стала могутнім політичним центром у Східній Європі. Столицею став Київ, який вже в ті часи мав велике значення як економічний та культурний центр.

Найвідомішими джерелами, які підтверджують існування Київської Русі, є «Повість временних літ», укладена ченцем Нестором на початку XII століття, де детально описуються події, пов’язані з правлінням київських князів. Саме Київська Русь створила фундамент для подальшого розвитку української ідентичності та культури.

Проте Київська Русь не була повністю «українською» у тому сенсі, як ми розуміємо це сьогодні, оскільки її населення включало численні етнічні групи, зокрема поляни, сіверяни, древляни, радимичі, кривичі та інші. Розпад Русі у XII столітті через феодальну роздробленість і вторгнення монголів у XIII столітті призвів до формування кількох незалежних князівств, що почало процес розпаду єдиної держави.

Галицько-Волинське князівство — Спадщина Київської Русі

Після монгольської навали у середині XIII століття саме Галицько-Волинське князівство стало новим осередком української державності. Засноване князем Романом Мстиславичем, це князівство стало однією з останніх спроб зберегти традиції та спадщину Київської Русі.

Відомий німецький мандрівник Марко Поло у своїх нотатках згадував Галицько-Волинське князівство як самостійне політичне утворення. У той же час Папа Римський визнавав князя Данила Галицького як короля Русі, що стало міжнародним підтвердженням незалежності цього державного утворення.

Литовсько-руська держава та Велике князівство Литовське

У XIV столітті велика частина українських земель, зокрема Київщина, Чернігівщина та Волинь, була приєднана до Великого князівства Литовського. Литовські князі, які правили цими землями, зберігали значну частину руських традицій і адміністративних структур, а українська мова залишалася однією з офіційних мов Великого князівства Литовського. Попри це, формальної незалежної держави не існувало, і українські землі перебували у складі інших політичних утворень.

Важливими картографічними джерелами цього періоду є карти, складені європейськими картографами, зокрема карта Ґерарда Меркатора, датована 1595 роком, на якій позначено українські землі як частину Великого князівства Литовського.

Козацька доба та Богдан Хмельницький

Важливою віхою на шляху до української державності стало виникнення козацької спільноти у XVI столітті. Козацтво, зокрема на території Запорозької Січі, відігравало роль самоврядного військово-політичного утворення, яке виступало захисником українських земель від загарбників та прагнуло до самостійності.

Ключовою подією стало повстання Богдана Хмельницького 1648 року, яке мало на меті звільнити українські землі від польської шляхти і створити незалежну державу. За часів Хмельницького та його наступників українська держава, відома як Гетьманщина, набула ознак фактичної незалежності, хоча і була змушена укласти угоду з Московією 1654 року (Переяславська угода), яка стала початком втрати суверенітету.

Відомі історики, зокрема Михайло Грушевський, підкреслювали важливість цього періоду для формування української національної свідомості та подальшого розвитку державності.

Карти та літописи

Щоб проаналізувати розвиток ідеї української державності, варто звернути увагу на старовинні карти та літописи. Зокрема, у працях європейських картографів XVII–XVIII століть, таких як Гійом Левассер де Боплан, можна побачити перші спроби окреслення територій, які пізніше стануть частиною України. Боплан у своєму відомому «Описі України» 1650 року наводить детальні описи географії та населення українських земель, підтверджуючи існування окремого політичного та культурного простору.

XIX–XX століття — Формування національної свідомості

У XIX столітті з піднесенням національних рухів по всій Європі Україна починає відроджувати ідею власної державності. Це був період, коли українські інтелектуали, такі як Тарас Шевченко, Пантелеймон Куліш та Іван Франко, почали активно формувати українську національну ідею через літературні, культурні та політичні засоби.

У XX столітті важливим моментом стало проголошення Української Народної Республіки (УНР) у 1917 році, що стало першим офіційним визнанням України як незалежної держави у сучасному значенні. Однак політична нестабільність, громадянська війна та втручання іноземних сил перешкодили збереженню цієї незалежності.

Згадки про Україну як самостійну державу можна знайти ще у часи Київської Русі, хоча процес формування державності тривав протягом багатьох століть. Аналіз карт, літописів та праць світових істориків показує, що прагнення до незалежності було невід’ємною частиною історії українських земель.